Притулівка, – музей каменю просто неба

Продовжуємо мандри селами колишньої «Миньковецької держави» — самопроголошеного квазідержавного утворення, створеного на основі своїх володінь ексцентричним графом реформатором Ігнацієм Сцибор Мархоцьким (1749–1827), власником Миньковецького ключа в тогочасному Ушицькому повіті Подільської губернії. Нагадаємо: на теренах своєї «держави» Мархоцький запровадив досить прогресивні закони та порядки, проголосив конституцію, надав широкі права підданим тощо.

Гроти

Наша сьогоднішня зупинка — село Притулівка, що розкинулося у мальовничому каньйоні річки Ушиці.

Ушиця

Притулівка — справжній скансен (музей архітектури та побуту під відкритим небом). Тут бачимо притаманні виключно цьому мікрорегіону складені з тесаних вапнякових блоків міцні хатки, автентичні кам’яні погрібники з оздобленими порталами входами, специфічні кам’яні паркани зі стовпчиками з вапнякових блоків тощо.

На жаль, село вимирає: майже 70% садиб стоять закинутими.

Краєзнавчі джерела датують виникнення села кінцем XVI століття, але без жодних посилань. Тож вік села лишається відкритим питанням. Стовідсотково можна стверджувати, що у XVIII столітті воно вже існувало.

Від початку відоме як «Притулія», «Притулія Зелена», «Мурована Притулія». Топонім виводять від слова «притулок». Нібито у цьому місці люди ховалися під час однієї з епідемій чуми, які з завидною регулярністю прокочувалися Поділлям у XVIII столітті. Втім, наскільки правдивою є ця легенда — сказати важко. За іншою версією тут знаходили притулок селяни, які ховалися від польських карателів під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Зауважимо, що це затишне місце для життя люди вподобали давно. На теренах села та його околиць неодноразово знаходили артефакти трипільської культури та раннього залізного віку. Втім, до самого села вони прямого відношення не мають.

За часів Миньковецької держави у мальовничій Притулівці була літня резиденція Ігнація Сцибора Мархоцького. Однак від палацу нічого не залишилося — його розібрали на камінь хазяйновиті подоляни. Досить традиційна доля старих аристократичних гнізд.

Палац стояв на одному з пагорбів. Долину вздовж Ушиці Мархоцький перетворив на величезний ландшафтний парк із декоративними водоспадиками та мальовничими місточками. Головною його окрасою стали надзвичайно модні на той час гроти. Ці створені наприкінці XVIII століття штучні паркові гроти (верхній та нижній) збереглися й до сьогодні.

Гроти розташовані біля підніжжя крутого схилу амфітеатру на березі Ушиці. Нижній ярус  видовбаний у вапняковій скелі.

Верхній був виконаний у вигляді паркової альтанки, а його стіни прикрашали фрески. Кажуть що один із виходів нижнього гроту колись був прикритий природним міні водоспадиком (майже як у Маліївцях), утвореним струмком, що стікав зі схилу. Однак наразі струмок той ледь цюркотить до того ж трішки у стороні.

Біологічна цікавинка: на скелях біля гротів можна побачити листовик сколопендровий (він же костянець сколопендровий, аспленій сколопендровий, турій язик звичайний) — багаторічну папороть родини аспленієвих. На її суцільні шкірясті листки ваї неможливо не звернути увагу. Це надзвичайно рідкісна для Поділля рослина. На всю Хмельницьку область відомо близько десятка місць її зростання, одне з них — біля Притулівки.

Поблизу палацу стояв колись і родинний гробівець Мархоцьких із мармуровими саркофагами. Як і палац, мавзолей ХХ століття не пережив.

Найбільшою пам’яткою Притулівки є величезний млин. У путівниках його пов’язують із графом Ігнацієм Сцибор Мархоцьким і навіть стверджують, що він був одним із стовпів Миньковецької держави. Але архітектурно це середина ХІХ століття. Тим більше, що він є практичним близнюком млина в сусідніх Кружківцях, збудованого 1848 року.

Втім, не виключено, що млин звели на місці давнішого попередника. Наприклад, у Сатанові млин середини ХІХ століття стоїть точнісінько на місці млина початку XVIII століття.

Ще півтора десятка років тому в млині розміщувався Музей архітектурної спадщини. Зараз його немає, а приміщення занедбане. У музеї зберігалася бирка, яку наклеювали на мішки з борошном (фото andy-travel.com.ua).

Мало хто знає, що означають оті «00» по центру. У Російській імперії нулями позначали якість борошна. Найбільш поширеним було «00» — якісне борошно для хліба, вареників та здоби. «000» — вищий ґатунок для кондитерських виробів. Найбільш гонорове борошно позначалося чотирма нулями. Продукція «0000» постачалася до імператорського столу. На Поділлі право ставити «0000» мав, здається, лише млин у Сатанові.

Родзинкою Притулівки є старі хати з рівно обтесаного вапняку та паркани з тих самих блоків. Тут бачимо також характерні для мікро-регіону криниці з монолітними кам’яними цямринами та різьблені портали льохів.

Взагалі Притулівку можна ще назвати “Музеєм каменю”. Відповідно маємо тут унікальні димники. Димник –  це металева або керамічна насадка з дашком на верхню частину димаря, призначена для його захисту  від потрапляння дощу, снігу та сторонніх предметів. У традиційних українських хатах він також слугував декоративним елементом та покращував тягу в пічному димоході. Так от. Якщо во усьому Поділлю димники – керамічні, то в Притулівці – кам’яні! З каменю навіть традиційні півники, які їх увінчують.

З каменю навіть традиційні підпарканні лавочки…

Цікавою є церква Зачаття святої Анни. Зовні вона нагадує оборонні храми XVI–XVII століть, але споруда відносно «молода» — збудована щойно у 1895 році.

Біля храму — старовинний некрополь із кам’яними хрестами досить цікавих форм.

Втім найбільш унікальний хрест можна побачити на іншому “новому” цвинтарі цього села. Це  високий (понад 2 м) майстерно витесаний хрест. Це не звичайний надгробок, а хрест-кенотаф, встановлений у пам’ять односельців які загинули на фронтах Великої війни, яка згодом отримала назву Першої світової. Його виявив історик Євгеній Левінзон.

Хрест-кенотаф. Фото Євгеній Левінзон

Присвята записана сумішшю церковнослов’янської та розмовної української мови, а далі подано список загиблих:
«Прохожий христианине любий! Помолись за душі на полю брані в 1914 и 1916 р. життя своє поклавши.
Федора Гандзюка, Івана Дудки, Олексія Кушніра, Андрія Мотилюка, Петра Стрільчука, Олексія Гнатюка, Якима Гнатюка, Івана Гнатюка, Павла Лиситчука, Афанасія Дерешка, Прокопія Цимбалюка, Микити Казюка, Іустина Гоголя, Павла Мотилюка, Леонтія Зендрука».

Надзвичайно рідкісний тип пам’яток!

Нагадаємо, що подібний хрест кенотаф свого часу виявила експедиція «Україна Інкогніта» на цвинтарі села Радковиця, Городоцької громади (також Хмельницька область). Його встановили у 1919 р. На одній із граней постаменту значилося: «Сей крестъ сооруженъ 1919 г. Анной Никифорой сельской в память трехъ ее синовей Стефана 35 л., Константина 24 л. и Николая 20 л.». На сусідній грані продовження: «Павшихъ на полѣ брани въ Русско Австро Германскую войну въ 1914–1916 г.».

Кенотаф з Радковиці. Фото Дмитро Полюхович

У цілому село Притулівка більш ніж цікаве, але від натовпів туристів його стереже важка доступність.

ВАЖЛИВО! Більше про графа-реформатора та історію Миньковецької держави та довколишніх сіл вам розкажуть в Меморіальному музеї реформатора Ігнація Мархоцького в Миньківцях.

Фото: Роман Маленков

Текст: Дмитро Полюхович